З мистецтва – в медицину: історія лікарки Лідії Бондаренко, яка обрала працювати в громаді на Київщині
Лідія Бондаренко народилася у жовтні 1991 року в Криму, у селищі Гаспра неподалік Ялти. Закінчила школу з відзнакою і, оскільки дев’ять років навчалася в художній школі, яку дуже любила, вирішила вступати до Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (нині – державна академія). Там Лідія три роки вивчала художню кераміку.
Та згодом зрозуміла, що не зможе пов’язати своє життя з обраною професією, тож обрала іншу – ту, яка поєднала б її таланти й водночас приносила користь людям. Дівчина підготувалася і вступила до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Практичну частину інтернатури Лідія проходила у Білогородській амбулаторії на Київщині, теоретичну – в Києві.
“У мене була дуже розумна, амбітна, харизматична група. Хоч майже всі інтерни були років на десять молодші за мене — я кілька разів брала академічну відпустку по догляду за дитиною, — але вони багато чого навчили мене, і ми підтримуємо зв’язок і після завершення навчання.”
Проходження інтернатури за спеціальністю «Загальна практика — сімейна медицина» Лідія Анатоліївна завершила у 2025 році й залишилася працювати в цій самій амбулаторії.
“Обрала Білогородку, тому що хотіла працювати недалеко від своєї родини і в амбулаторії, де можна практикувати багато навичок у різних сферах. Хотіла вміти все.”
Білогородська громада доволі велика, добре розвинена й об’єднує кілька сіл. У медзакладі, де працює наша героїня, обслуговується близько 33 тисяч пацієнтів. Лідія Бондаренко живе в одному із сіл сусідньої громади.
“Я маю чистий, просторий кабінет із усім необхідним. Але найбільший скарб – це моя колега, медична сестра Світлана Миколаївна. Це прекрасна фахівчиня і дуже добра людина з великим медичним досвідом, яка допомагає мені долати сходинки медичної кар’єри.”
Викликів на медичному шляху Лідії Анатоліївни було чимало: за її словами, після кількох років декрету було непросто відновлюватися у професії. Та навчання в інтернатурі надихнуло жінку, і вона довела, що можливе все – навіть у неспокійний і важкий період війни. Навіть із трьома дітьми.
Більшість пацієнтів лікарки – літні люди та внутрішньо переміщені особи, які через війну не раз втрачали рідний дім. Із кожним і кожною їй вдається налагодити контакт:
“Мені найбільше подобається працювати з людьми – з різними станами і хворобами, а іноді й без них. Це емоційно наповнює, дає можливість встановити хороші стосунки з пацієнтами. З їхніх життєвих історій можна багато чого навчитися: стійкості, чесності, надії на краще навіть у найтемніші часи та розуміння того, як важливо вставати після падіння і продовжувати свій життєвий шлях.”
У 2025 році уряд запровадив програму підтримки молодих лікарів, які обрали роботу в сільських і прифронтових громадах. Загалом 83 лікарі отримали по 200 тисяч гривень такої допомоги. Серед них — і Лідія.
За її словами, така підтримка для молодих фахівців означає дуже багато:
“Як і будь-яка мотивація, вона має підкріплюватися дисципліною. Адже я буду працювати тут щонайменше три роки. У повсякденному житті – і в медицині, і в спорті – дисципліна завжди перемагає мотивацію. Тож бажаю собі й іншим, щоб ці роки були в радість і щоб ми хотіли працювати в селах незалежно від того, дають нам, лікарям, 200 тисяч чи ні.”