Три історії війни. Як медсестри допомагають тримати медичний фронт

Повномасштабна війна росії проти України показала, що справжні герої – серед нас. Сильні, сміливі, незламні, мужні та з добрим серцем. Ті люди, які попри всі обставини та виклики простягають руку помочі. Саме такими є наші медики. Тож, сьогодні розповідаємо вам історії деяких з них. 

Вікторія Приходько – старша медична сестра КНП ХОР «Обласна клінічна лікарня».

Описуючи життя від початку війни, Вікторія говорить, що 24 лютого змінило життя на «до» та «після», і додає, що особливо це стосувалося їхнього відділення реанімації —  адже там медичну допомогу важкопораненим надавали навіть у найстрашніші дні.

«Попри обстріли не вагаючись приїхала на роботу, та згодом усвідомила, що ми перебуваємо в більшій небезпеці, ніж ми думали. Однак, я і гадки не мала, що з роботи я прийду додому перший раз у червні 2022 року», – каже жінка.

25 лютого Вікторія чітко розуміла і відчувала, що таке «код нації». Вона розповідає, що більшість медсестер і санітарок мешкала в найближчих до Харкова селах, тому можливості доїхати не мала. Відділення працювало завдяки студенткам-медсестрам, які приїхали, рятуючись, на роботу, та залишилися. Згодом під обстрілами стали приїздити й інші медсестри, незважаючи ні на що.  

«Ми спали по черзі, на підлозі коридору біля хворих. У темний час доби працювали з ліхтариками на голові та у руках, світло вмикати було заборонено, а за пацієнтом в реанімації слідкувати потрібно було цілодобово. Як темнішало, ми затуляли вікна фанерними щитами, адже апаратура, яка інтенсивно світилась, забезпечувала  життя людям», – каже медсестра. 

Вона згадує, що тоді було багато важкопоранених, було складно, рук не вистачало, всі перейшли майже в цілодобовий режим роботи, не цуралися жодної праці. Вікторія додає, що вона виконувала роль і мами, і старшої, і перев’язувальної, і палатної, і молодшої медсестри, і, звісно, господарки, бо потрібно було ще якось прогодувати медсестер та пацієнтів лікарні. Каже, що це жахливо, коли ти у 21 сторіччі ділиш маленьку хлібину на всіх, аби вистояти. Потрібно було підтримувати всіх морально, тому компетенцію було значно розширено.

«Ніхто з нас не думав бігти у підвал, ховатися, бо розумів, що в нас лежать пацієнти. Хтось із них був у свідомості, і в їхніх очах був страх. Якщо інколи і виходили у коридор, то потім зрозуміли, що пацієнтам теж необхідна підтримка та надія, що все минеться. Виникало питання, як пояснити хворому, що це останній 9 поверх і тут скрізь – киснева підводка, тож якщо вдарить, то, мабуть, все», – говорить жінка. 

Вікторія розповідає, що не перебувала під кулями у зоні вибухів, не збирала поранених, але морально було дуже важко. Адже щоденно вона бачила травми людей, їхні страждання. 

Найстрашнішими, каже Вікторія, були моменти, коли страждали діти: «Тоді ти сидиш на каталці у коридорі і плачеш, а потім збираєшся і йдеш далі працювати. Потім виходиш втішати чоловіка, дружина якого загинула, прикриваючи собою п’ятирічну дівчинку. А зараз ти всю ніч читаєш казки та молишся за цю дитину і не розумієш, чи чує вона. Або заспокоюєш матір, дитину якої рятують в операційній, а вона розповідає, що другу дитину тільки що на її очах вбило. Одне суцільне горе». Вікторія говорить, що поїхала би з міста тільки разом із останнім мешканцем. 

Вікторія ділиться, що в той надскладний час її підтримувала вся сім’я. Рідні ставилися з розумінням до її роботи. І, попри все, наприкінці червня у родині зіграли весілля молодшої доньки. Святкування відбулося між комендантською годиною та під «музику» війни у вишневому садку на Салтівці наперекір всім ворогам. 

Жінка говорить, що у кожного відбулася повна переоцінка того цінного, що було раніше. А найважливіше – ще раз укріпилось усвідомлення, що професія медичної сестри та життєвий шлях вона обрала правильно. 

   Інна Петренко – медсестра, виконувачка обов’язків головної лікарки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Коростишівської міської ради. 

      Інна ділиться історією свого непростого шляху, та говорить: «Чи може медична сестра бути керівником медичного закладу? Більшість людей скаже, що ні. Бо це зазвичай місце лікаря. Однак у місті Коростишів є унікальна історія. Історія успіху і віри у власні сили».

   І додає:

«У сім’ї, де мама 40 років пропрацювала медичною сестрою в сільській амбулаторії, донька з самого дитинства знала, що буде, як мама. І у 1988 році дівчина, на ім’я Інна закінчила медичне училище. І пішла працювати в Коростишівську центральну районну лікарню. У 1997 році стала старшою медичною сестрою, згодом – головною, а в липні 2021 року – заступником головного лікаря з медсестринства».

   Вона розповіла, що в її підпорядкуванні перебуває багато медсестер і саме роль медсестри стала головним двигуном змін.

   «Взявши відповідальність за медичних сестер на себе, я зрозуміла, що лише фахових знань буде мало і потрібно вміти організувати медпрацівників, прагнути до кращого, тим більше, що почали впроваджувати зміни в охороні здоров’я. Необхідно було донести практичні аспекти реформи до працівників і переконати, що саме це буде найкраще для пацієнтів та для них. А для цього медичної освіти було замало і в 2019 році вступила до Поліського національного університету на факультет «Публічне управління та адміністрування»», – додає Інна. 

Вже 11 січня 2022 року на Інну було покладено виконання обов’язків головного лікаря КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Коростишівської міської ради. А 24 лютого 2022 року почалася війна.

    «Той ранок ми ніколи не забудемо, адже ніхто не знав що робити. О 9 годині зібралися колективом лікарні, і я спокійним голосом сказала, що все буде добре, що заклад працює у штатному режимі, і що війна найближчим часом закінчиться нашою перемогою». 

 

  І додає, що в очах працівників, як і в очах кожного українця була невизначеність, невідомість, однак керівник не має права бути слабким.

   «Ми розуміли, що не всі здатні витримати фізичне та психологічне навантаження, з яким стикнулись усі медичні працівники. Тому було вирішено, що всі, хто має бажання виїхати, можуть це зробити, а з тими, хто лишається, на щастя таких була більшість, ми продовжуємо забезпечувати безперебійне надання медичної допомоги», – розказує пані Інна. 

   З тих працівників, які залишилися, було сформовано чергові бригади для забезпечення цілодобового чергування. На той час нам потрібно було вирішити багато організаційних питань, зокрема щодо транспорту, адже громадський транспорт в місті не ходив.  Проте, за словами керівниці, завжди можна знайти вихід – якщо маєш дружній професійний колектив, то всі проблеми можна подолати і навіть війна не стане перепоною. 

Кристина Лопатенко – медична директорка з медсестринства в КНП ХОР «Обласна клінічна лікарня»

Для пані Кристини повномасштабна війна розпочалася о 04:30 ранку з тремтіння вікон в квартирі, де вона проживала, в районі Північної Салтівки. 

«Мені зателефонувала подруга, у неї була істерика. Сказала мені: “Збирайся і збирай батьків, ми теж збираймося і їдьмо” ... Нащо? – Я відповіла: “Сонечко, я збираю речі і йду на роботу, уяви, якщо всі медики зараз просто поїдуть, що буде з пацієнтами?!», – розповідає Кристина. 

Вона зібрала потрібні засоби особистої гігієни, фен та шампунь, склала до сумки цінні речі, сказала батькам заправити машину та теж збиратися. Батьки Кристини до 19 години вечора були вдома, поки вона не змусила їх приїхати до неї у лікарню. 

Кристина говорить, що багато людей дзвонили з проханням поїхати, і це було дуже цінно. «Найцінніше – це те, що мені дзвонили мої співробітники, вони мені як рідні, мої “дитинчата”, мої студенти-медсестри, співробітники яким було просто страшно і вони не могли зрозуміти що їм робити під час того, як вони були на зміні», – додає жінка. 

Вона розповідає, що тоді одне запитання було на всіх:

«Кристина Олегівна, що робити далі?»: «А я в цей час йду пішки на метро, навколо хаос, натовп людей, черги в аптеки, затори .... і пишу в робочі групи (тому що не всім можна було додзвонитися). Фраза була одна: “Я скоро буду на роботі”». 

А далі був хаос, у відділенні паніка, пацієнти самі буквально тікали. Співробітників було дуже мало, тільки зміна, яка була на роботі. Багато хто просто не зміг приїхати.

Кристина говорить, що тоді були зачинені аптеки та магазини, транспорту не було. Насамперед вона із завідувачем, почали спускати матраци до підвалу, скупили всю воду, яка залишалася у продажу в буфеті, печиво та мівіну, і все це спускали до підвалу, оскільки багато пацієнтів вже перемістили туди.

Жінка говорить, що було страшно і боляче: страшно від невідомості, а боляче від того, що глобально ти нічого змінити не можеш, тому треба зібратися, взяти себе в руки і щось робити, те, що необхідно в даний момент.

А вже з 13 березня клініку зробили обласним складом. «Ми брали гуманітарну допомогу на всю Харківську область. Враховуючи, що з 2300 співробітників нас залишилося всього 500, то цю роботу виконували всі, хто знаходив вільну хвилину. Ми розвантажували тоннами, сортували, і відразу завантажували машини, які встигали дивом доїхати з районів, щоб хоч щось отримати з харчів», – каже жінка.

Кристина говорить, що тоді необхідно було приймати рішення миттєво, часу радитись і думати просто не було:

«Всі ми були одним цілим, ми стали чимось більше ніж колектив – стали сім'єю, яка живе і дихає в один такт».

Минув рік, а вона згадує той страшний час із теплотою та тремтінням у душі. І додає, що війна змінила всіх, однак нам вдалося зберегти віру в себе, в людей, в те, що ми робимо, і звичайно, у нашу перемогу.