«Step by step to victory. Крок за кроком до перемоги»: як спортсмен став бойовим медиком, а зараз здобуває ще і медичну освіту
Лео – спортсмен, має дві вищі освіти та написану наукову роботу. Йому 35 років. До початку повномасштабної війни працював фітнес-директором. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Лео активно волонтерив і вивозив людей з окупованих територій. А вже за кілька місяців ухвалив рішення долучитися до війська.
Лео згадує, що спочатку йому відмовляли в кількох ТЦК. Однак згодом ситуація змінилася: в один день він отримав одразу три пропозиції служби від різних підрозділів. Так він потрапив до окремої президентської бригади ЗСУ. Його друг саме формував підрозділ протиповітряної оборони – ЗРАДн. Одна з освіт Лео – хімічна, тож він добре орієнтувався в діючих речовинах препаратів. Також мав налагоджену комунікацію з волонтерами і приїхав до Києва на службу з великою коробкою ліків. Коли командування це побачило, Лео одного з перших призначили старшим бойовим медиком підрозділу, а далі ТВО фельдшера дивізіону.
“Мені виділили окрему кімнату, де я одразу розвернув аптеку дивізіону. Деякі ліки були дуже потрібні, бо було холодно і всі хворіли. Тоді ж я дізнався, що Благодійний фонд Сергія Притули організовує курси для бойових медиків, – в Україну приїхали інструктори з Канади, – і я пройшов своє перше навчання. Учасників було небагато, тому нам приділили дуже багато уваги.”
За роки служби він переконався: коли бачиш, що твоя робота реально допомагає людям, витримувати стає легше. Водночас є моменти, які залишаються важкими навіть із досвідом.
“Найважче – спілкуватися з рідними, коли боєць втрачає кінцівку чи зазнає інших тяжких травм. Коли рідні звинувачують, погрожують, кажуть дуже погані речі на емоціях. Це неприємно, але звикаєш. Це емоції, це люди. Головне, що їхні близькі врятовані.”
Хоча Лео додає, що бувають і зовсім інші реакції – слова підтримки, подяка, зв’язок, який зберігається роками.
У роботі, говорить чоловік, важливу роль відіграє взаємодія з іншими бойовими медиками і не тільки. Нетворкінг і постійне спілкування дозволяють швидко знайти рішення у складних ситуаціях, коли потрібно діяти без зволікань.
Коли Лео почув від однієї з інструкторок про пілотний проєкт МОЗ, МОН та Мінветеранів, який дав змогу бойовим медикам вступати до медичних університетів за спрощеною процедурою, він вирішив скористатися можливістю. Перед вступом консультувався зі знайомими лікарями та уважно обирав заклад освіти. Зрештою, – вступив до Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського. Каже, що обрав саме цей заклад, бо за відгуками викладачі там вимогливіші, а отже – буде стимул вчитися глибше.
“Я вважаю, що навчатися треба постійно, тому що підходи до медицини дуже швидко змінюються. І ці знання допомагають тримати ситуацію під контролем, розуміти, як повинне проходити лікування. Всі можуть помилятися, але коли ти знаєш, як має бути, – можеш і змінювати план лікування, обирати для свого пацієнта, побратима, кращі умови і розуміти, як рухається його одужання.”
Зараз Лео служить у мотопіхотному батальйоні 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади (у підпорядкуванні Третього армійського корпусу). За його словами, у підрозділі підтримують тих, хто прагне навчатися і розвиватися, а команда працює злагоджено і з повагою один до одного.
“Піхота постійно працює, батальйон бере участь у бойових діях. Як медик, я розумію, наскільки важливо стежити за станом бійців – їхнє здоров'я прямо впливає на результат. Коли люди розуміють, що за ними піклуються, буде віддача. Передусім – робота в команді.”
Повернутися до спорту, визнає Лео ймовірно, не вдасться. Тому він обрав медицину як наступний професійний напрям і хоче застосовувати отримані знання у майбутніх управлінських проєктах – щоб підтримувати кадровий потенціал української медицини та розвивати системи допомоги військовим. Його велика мета – створити платформу, яка допомагатиме військовослужбовцям спецпідрозділів швидко відновлюватися після участі в бойових операціях та допомагатиме швидше адаптуватися до навантажень різної складності.
“Це дуже цікаво і поки не так активно розвивається. Але якщо підключити спеціалістів, зібрати команду, яка тестуватиме й опікуватиметься кожним військовослужбовцем і підбиратиме під нього заходи з відновлення, можна покращити результати цілих підрозділів. Я на собі знаю як спортсмен.”
Навчання у медичному закладі дається непросто через великий обсяг інформації і необхідність поєднувати його з бойовою роботою, але Лео не нарікає. Він говорить, що дуже задоволений групою та викладачами — підтримка всередині колективу допомагає витримувати навантаження.
“Це дуже хороший проєкт. Навіть ті люди, які працюють на стабілізаційних пунктах, мають величезний досвід у різних ситуаціях – це їм дуже допомагає. Бо це і досвід, і навчання, і можливість розвиватися й рости.”
У важкі моменти Лео покладається на спортивну дисципліну – принцип, який, заклав тренер: «Step by step to victory» Крок за кроком до перемоги» за його словами, працює і на війні, і в навчанні.
“Важко – не важко, робиш – і все.”
