Відважний харків’янин вдруге став добровольцем, щоб боронити Бахмут

51-річний Станіслав із Харкова у мирному житті – водій бетоновоза. На початку повномасштабної війни він вдруге вирішив боронити країну та вступив до лав Збройних сил України. Чоловік потрапив до Нацгвардії, у 4-й батальйон ім. Болбочана, де виконував бойові завдання та протистояв ворогові. 

Під час виконання одного з завдань у Бахмуті захисник отримав важкі поранення. Разом із побратимами він мав захопити приватну будівлю й утримувати її, щоб окупанти не обійшли позиції іншої бригади і не вдарили з тилу. А далі були п’ять кульових поранень навиліт, понад двісті осколків у ногах і руках, проникне поранення грудної клітки, вирвана вибухом гранати частина стегна. 

Ще в лютому після ампутації ноги, перебуваючи в опіковому відділенні обласної клінічної лікарні, захисник Бахмута пригадував той бій. Він розповів, що тоді його група потрапила в засідку: «Вони нас протримали під гаубицями півтори години, поки зайняли певні точки. Врешті, половина наших полягла, а я протримався до ранку. Нема таких людей, яких кулі облітають, хоча я про себе думав саме так... Двох ворогів я встиг знешкодити, а третій мене обіграв, як у комп’ютерній грі: впав на землю і вистрілив мені в ногу».

Вже пораненому, Станіславу вдалося забарикадувати стіну в будинку. Він говорить, що попри сильний біль, відкриті рани та втрату крові найбільше не хотів потрапити до полону, тому відчайдушно робив все, що міг: «Вони кидали в мене гранати, а я в них стріляв». 

Чоловік розповідає, що вижив завдяки своїй злості та знанням тактики, якої навчили канадські інструктори ще у далекому 2015 році: згрупуватися й закрити тіло, життєво важливі органи руками. 

«Ця тактика спрацювала: чотири дірки в руках, та я живий», – наголошує Станіслав. А ще, каже, не хотілося замерзнути чи згоріти».

Зараз боєць перебуває на лікуванні в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Поруч з ним його дружина Тетяна. Коли його питають, чи не шкодує він про рішення пройти крізь усе це, – спочатку жартує, а потім зізнається, що, звісно, йому непросто, і тут, у лікарні, здають нерви. 

«Коли не можу встати, і дружині доводиться скрізь мене підтримувати… Але хочеться жити і дітей поставити на ноги. Коли ти вже тут, у лікарні, то поруч сім’я – і це найголовніше. Це і є той стимул, за який кожен з нас воює: за свою рідну домівку та близьких. І тому ми переможемо», – говорить воїн. 

За словами лікарів, стан Станіслава стабільний, тож найближчим часом бійця готуватимуть до протезування, щоби згодом поставити на ноги.