Дмитро Суховій, лікар «екстренки» з Сум: Це був найстрашніший час, але я згадую його з теплотою, бо тоді ми всі були згуртовані, були однією сім’єю

Дмитро Суховій – лікар Сумської центральної міської станції екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Йому 28 років. Шлях в «екстренці» почав ще в студентські роки. Каже, прагнув отримати якомога більше досвіду і якнайкраще відпрацювати професійні навички. Ще тоді, у 2018 році, робота виявилася не такою, як показують у фільмах – значно складнішою. Проте, коли настав час обирати, з якою спеціальністю пов’язати життя, Дмитро вирішив і далі розвиватися у напрямі медицини невідкладних станів. Про це, зізнається, ще жодного разу не пошкодував.

23 лютого 2022 року лікар мав денну зміну. А наступного ранку о 5 годині йому зателефонував дядько з Харкова і сказав: «Почалося». Сумщина того дня однією з перших прийняла удар росіян, їхня важка техніка їздила обласним центром, а у героя нашої історії була запланована нічна зміна. 

Жодних сумнівів щодо того, що робити, він не мав. Напередодні керівництво розробило план на випадок початку російського повномасштабного вторгнення і відсутності зв’язку. Тож, як і домовилися, всі дісталися роботи й продовжили працювати за графіком, проте уже перебували в укритті. На роботу Дмитро діставався власним транспортом: вдома ретельно спланував маршрут, а доїхати до станції допомогли друзі, котрі оперативно інформували, якою вулицею можна рухатися, а де є ризик натрапити на окупантів:

«Їхав і не міг зрозуміти, як це взагалі могло з нами трапитися у 21 столітті». 

Місто зазнало обстрілів від самого початку великої війни, проте шквалу дзвінків від містян спочатку не було, як не було розуміння, що робити в таких умовах. Та Дмитро з колегами залишився в місті, їхня служба ані на хвилину не припиняла роботи – виїжджали на виклики, щойно минала небезпека. 

Коли питаємо про виклики, які запам’яталися найбільше, згадує два. 24 лютого їхня бригада виїхала до трирічної дитини, що облилася окропом. Першу допомогу надали за протоколом, а далі малюка треба було транспортувати до обласної дитячої лікарні на іншому кінці міста. Медикам довелося їхати через ворожий блокпост – та, на щастя, їх пропустили, а дитину привезли у лікувальний заклад. 

Другий випадок трапився влітку 2022-го. Тоді медики уже напрацювали потрібні алгоритми, звикли до особливостей воєнного часу. Та в області й сусідніх регіонах активізувалися бойові дії – виклики на серйозні поранення і травми почастішали. Здебільшого це були військові. Одного дня вони привезли з Краснопілля побратима – кремезний чоловік був дуже посічений осколками, мав серйозні травми, стікав кров’ю, кричав. Дмитру з колегами довелося дуже оперативно накладати турнікети,  стабілізувати стан пацієнта:

«Побачив пошкодження кінцівки у цього чоловіка і подумав, що врятувати її, мабуть, не вдасться – такі страшні були переломи. Він водночас кричав, щоб ми краще вбили його, аніж він жив з ампутацією. Але ми навчені працювати з пацієнтами у різних станах, тож заспокоїли його і довезли до лікарні, де військовому надали спеціалізовану допомогу. Пізніше він проходив реабілітацію в Рівному».

Попри важкі умови праці, Дмитро не думав виїжджати з міста, як і більшість його колег. За кілька тижнів всі трохи призвичаїлися – змінили графік роботи на добовий, організували підвезення працівників, облаштували в укритті ліжка і кухню, диспетчерський пункт, волонтери допомогли з харчуванням. На роботі жили сім’ями, там же працювали. Лікар каже, що це був страшний час, та попри все згадує його з теплотою, бо ж всі були дуже дружніми, хвилювалися один за одного і підтримували в усьому. 

Місто трималося – разом із ним трималися й медики. За два роки повномасштабного вторгнення команда набула величезного досвіду – зараз уже виїздять у найвіддаленіші куточки області. Механізм чіткий і вивірений до дрібниць, кожен знає свою роботу: працюють, навчаються, вносять корективи, якщо потрібно. Дуже мотивує керівництво і команда – всі гуртуються і дослухаються один до одного. 

Досі, зізнається Дмитро Суховій, їх всіх тримає надія на перемогу. Після неї лікар мріє побачити море десь в Ялті чи неподалік:

«Раніше часто так їздили з батьками. Доїдеш до Джанкоя – а звідти всі дороги ведуть до Криму. Дуже хотілося б повернути це відчуття. А ще в планах замислитися про дітей та спокійне сімейне життя, а не хвилюватися про те прокинешся ти чи ні. Хочеться забути про цю щоденну тривогу».