Захисник Запоріжжя після важких травмувань відновлюється та проходить реабілітацію на Франківщині
Володимир Ільїн родом із Харківщини. З першими вибухами у рідному місті чоловік взяв до рук зброю та став на захист України.
На війну він пішов добровольцем. Розповідає, що вирішальним стало те, що «ворог прийшов до мене додому».
Важке поранення отримав наприкінці червня під Гуляйполем, Запорізької області, під час штурму ворожих позицій. Володимир розповідає про той день і згадує, що позиції вдалося захопити, але, оскільки ніхто з командування їх не зупинив, то вони пройшли більше, ніж потрібно.
Захисник був у першій штурмовій трійці. Каже, що виповзав після поранення сам, на лопатках, адже ніхто підійти до нього не міг. А що з ним сталося – вже усвідомив у медбаті.
Одну руку від плеча було прострелено з БМП, долоню іншої — розірвало. Також осколком гранати вибило око. Загалом у чоловіка було 13 поранень. Але захисник вважає, що йому пощастило, адже за той бій було багато загиблих і поранених.
До лікарні Володимир потрапив з відкритим вогнепальним переломом та численними ранами. А далі на нього чекав довгий шлях лікування та загоєння ран.
З вогнепальними пораненнями обидвох рук і вибитим осколком гранати оком захисник вже другий місяць перебуває в одній з лікарень Івано-Франківщини. За словами медиків, потрібно приблизно пів року, щоби руки загоїлися, а відтак можна буде зайнятися відновленням ока.
Далі на бійця чекає процес реабілітації, тож у перспективі — як загоїться повністю ще й рука — чоловік має великі шанси на повне відновлення.
Захисник показує фото у своєму телефоні: «Це Північна Салтівка. З першого дня був там. Це зруйновані будинки після “брата”, що прийшов нас “визволяти”. Цілий район, тисяч 400, залишилися без житла, майна, без усього».
Серед тих людей – і його знайомі.
«Там 80 людей загинуло. На “Нову пошту” під час роздачі гуманітарки прилетіла ракета, — наводить він приклад. — Отак війна виглядає. Нічого романтичного. Лише біль, сльози, горе, смерть...»
Володимир розповідає, що майже все своє життя говорив російською. Його мама – росіянка, а бабуся пережила блокаду Ленінграда. Каже, що ставлення до мови змінив у 2013 році, коли розігнали Майдан і побили студентів. З рідними з росії, які кричали, що їдуть на Донбас, перестав спілкуватися у 2014-му.
Зараз Володимир мріє повернутися до нормального життя, поставити на ноги 16-річну доньку. А поки що він хотів би нагадати цивільним, що живуть вони мирно завдяки тим, хто на фронті. А тому мали б більше приділяти їм уваги.
