Новини

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну багато людей обрали залишитися у своїх містах та на робочих місцях, щоби допомагати іншим. Завдяки цьому часом непростому рішенню у більшості міст вдалося зберегти громадський порядок, а українці могли народжувати дітей, отримувати допомогу у надзвичайних ситуаціях, купувати продукти тощо.

Коли наприкінці лютого загроза нависла над столицею, допомоги лікарів потребували все більше українців. Тоді автомобілі київської «швидкої» попри небезпеку один за одним вирушали на допомогу з увімкненими проблисковими маячками.

Одну із таких бригад очолював Петро Атаманенко, фельдшер з медицини невідкладних станів Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва.

Бригада приїхала на місце виклику, неподалік палала вантажівка, проте звідти ще лунали постріли. Медики намагалися якомога обережніше винести постраждалого з зони обстрілу і якнайшвидше доправити його до «швидкої». Залишалося кілька кроків, як вони буквально відчули, що над головою пролетіла куля. Далі був короткий зойк і усвідомлення – поранений водій. 

Тоді фельдшерові довелося миттєво прийняти рішення: він сів на водійське крісло та вивіз усіх постраждалих і сам автомобіль із небезпечної зони, потім – довіз до лікарні пацієнта та пораненого колегу, а за годину він вирушив на новий виклик…

Петро Атаманенко завжди відповідально ставився до свого поклику і фаху – рятувати життя інших, незважаючи ні на що – і залишався відданим професії і людям до останньої хвилини свого життя. Давня жорстока й невиліковна хвороба «зламала» чоловіка, й на початку січня цього року його не стало.

Але його справа продовжується в щоденній праці його колег, які виїжджають на виклики й під час повітряних тривог, загрози «шахедів», на місцях падіння уламків чи «прильотів». Продовжують жити врятовані Петром Атаманенком люди. Продовжують жити, попри повітряні тривоги та небезпеки воєнного часу. 

Щодня 180 бригад київської столичної «екстренки» в цілодобовому режимі надають медичну допомогу всім, хто її потребує, і своєю працею не лише бережуть пам’ять про колегу, а й наближають нашу перемогу.